2 універсал – Другий Універсал Української Центральної Ради

2 універсал – Другий Універсал Української Центральної Ради — Вікіпедія

alexxlab | 05.05.2018 | 0 | Вопросы и ответы

Содержание

І та II Універсали Центральної Ради.

I Універсал УЦР. 10 червня 1917 р. УЦР на II Всеукраїнському військовому з’їзді проголосила свій I Універсал.

Основні положення I Універсалу:

– вимога надати Україні автономію в рамках демократичної та федеративної Росії;

– обрання на основі загального прямого таємного голосування Українських Установчих зборів;

– УЦР проголошувала себе виразником усенародної волі та брала на себе в цьому зв’язку всю повноту політичної відповідальності;

– Універсал закликав українських громадян до згоди і взаєморозуміння з демократичними силами інших націй;

– в Універсалі містилася вимога усунення на місцях окремих осіб і організацій, що «вороже ставились до ідеї української незалежності», але не насильницькими методами, а шляхом їхнього переобрання;

– проголошувалася необхідність створення української скарбниці за рахунок організації збирання податків з населення;

– містився заклик до населення створювати органи влади на місцях, які б перебували у підпорядкуванні УЦР;

– засуджувалася політика Тимчасового уряду на переговорах із представниками УЦР.

Тимчасовий уряд засудив I Універсал УЦР як документ «злочинний і сепаратистський». Наприкінці червня до Києва прибула з Петрограда делегація Тимчасового уряду. За кілька днів переговорів їй вдалося змусити УЦР піти на компроміс і відмовитися від деяких положень I Універсалу.

ІІ Універсал було оголошено 3 липня 1917 р. Він зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний секретаріат як крайовий орган України, і водночас Генеральний секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їхнього скликання зобов’язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України.

Основні положення II Універсалу:

– Українська Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні;

– поповнена Центральна Рада утворює Генеральний секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий уряд;

Українська Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений Всеросійськими Установчими зборами. До затвердження цього закону, УЦР зобов’язується не ставити питання про надання автономії Україні;

– Українська Центральна Рада призначає своїх представників для роботи при військовому міністрі Тимчасового уряду, генеральному штабі та Верховному головнокомандувачі, на яких покладалася безпосередня організація українських військових частин;

– формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового уряду.

59. Державотворча діяльність Центральної Ради восени 1917 р .- весною 1918 р. та українсько-більшовицька війна. ІІІ та IV Універсали.

17 (за н. ст.) березня 1917 р. у Києві виник ще один впливовий політично-координаційний центр

— Українська Центральна Рада, який, репрезентуючи інтереси українського народу, за короткий час свого існування — з березня 1917 по квітень 1918 р.

— пройшов складний шлях від громадської організації до фактичного парламенту України. Рада була створена групою національно свідомої інтелігенції з Товариства українських поступовців (ТУП), наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій. Головою Ради став видатний український історик, громадсько-політичний діяч М. Гру-шевський. Тільки спираючись на реальну силу, розширивши свою соціальну базу, Центральна Рада могла вступати в переговори з Тимчасовим урядом про національну автономію з надією на успіх. На цьому шляху її діяльність підтримали скликані в Києві Всеукраїнські військовий, селянський, робітничий з’їзди, які кооптували до складу Ради своїх представників. Наприкін. травня 1917 р. до Петрограда прибула українська делегація Центральної Ради на чолі з В. Винниченком. Висловивши прихильність до Тимчасового уряду, вона запропонувала надати широку автономію Україні в межах федеративної Росії, провести українізацію армії, навчальних закладів. Однак домагання української делегації були відхилені. Щоб і надалі відігравати роль найвпливовішої сили в Україні, Центральна Рада 23 червня 1917 р. видала Перший Універсал до українського народу. В ньому проголошувалося право України на державну автономію в складі Росії. Вслід за цим було створено Генеральний секретаріат Центральної Ради виконавчий орган, уряд автономної України, який очолив В. Винниченко. Генеральними секретарями стали С. Єфремов, С. Петлюра, X. Барановський, Б. Мартос, В. Садовський, І. Стешенко, М. Стасюк, а генеральним писарем П. Христюк. Продовжуючи державотворчу діяльність, Центральна Рада на підставі домовленостей з міністрами Тимчасового уряду уклала “Статут Вищого Управління України”. Однак новий Кабінет міністрів Росії не затвердив його. Замість Статуту, який українці вважали рівнозначним конституції, було отримано Інструкцію Тимчасового уряду.

Отже, Центральна Рада розраховувала і використовувала всі політичні моменти, розширювала соціальну базу борців за автономно-федералістичний, демократичний розвиток російського суспільства і очікувала найбільш зручного моменту для проголошення себе найвищою владою в країні — проголошення Української Народної Республіки.

Украї́нсько-радя́нська війна — збройний конфлікт між Радянською Росією та Українською Народною Республікою (УНР) в 1917–1921 роках за контроль над українськими землями, колишніми південно-західними губерніями Російської імперії. Складова частина громадянської війни на території колишньої Російській імперії. Формально була війною між прихильниками незалежної України зі столицею в Києві (УНР) і більшовицької маріонеткової держави — Української Соціалістичної Радянської Республіки (до 1919 відомої як Українська Народна Республіка Рад) зі столицею в Харкові. Призвела до значних втрат у тогочасному українському суспільстві. Закінчилася поразкою УНР, більшовицькою окупацією України і входженням УСРР до складу Радянського Союзу в 1922 році. Інша назва — україно-більшовицька війна.

III Універсал .20 листопада 1917 — проголосив Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв’язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, як також право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які мали бути скликані 22 січня 1918.

Умови ІІІ Універсалу

1. Україна проголошується Українською Народною Республікою, не відділяючись від Росії;

2. До установчих зборів у України вся влада належить УЦР та Генеральному Секретаріату;

3. Скасовується право приватної власності на землю;

4. УЦР починає мирні переговори з Німеччиною та її союзниками; 5. Впроваджуються демократичні свободи: свобода мови, свобода друку та ін.;

6. Запроваджується 8 годинний робочий день;

7. Встановлюється державний контроль над виробництвом;

8. На грудень призначаються вибори до всеукраїнських установчих зборів.

IV Універсал

22 січня 1918 — проголосив УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками.

Умови IV універсалу

1. УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу;

2. З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді;

3. Влада в Україні належить народу України, від імені якого вони не зберуть українські установчі збори, буде правити ЦР;

4. Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до громадянської війни;

5. УЦР зобов’язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні;

6. УЦР зобов’язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною;

7. УЦР планує провести земельну реформу в інтересах селян;

8. Держава має встановити контроль над торгівлею та банками.

60.Квітневий 1918 р. переворот П. Скоропадського. Українська гетьманська держава.

29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський Конгрес. На цей Конгрес прибуло 6.432 уповноважених представники від 8-ми українських губерній. Всього на з’їзді було коло 8.000 учасників, переважно селян. У промовах вони рішуче висловлювали незадоволення політикою Центральної Ради, соціалістичними експериментами і вимагали поновлення приватної власности на землю та утворення міцної влади у формі історичного гетьманату. Присутні обрали одноголосне на гетьмана Павла Скоропадського. Того ж дня в Соборі св. Софії єпископ Шкодим миропомазав гетьмана, а на Софійському майдані відслужено молебень.

Так відбулося проголошення гетьмана Павла Скоропадського. Порівняння з обранням гетьманів, починаючи з Виговського і закінчуючи Розумовським, показує, що це було найбільш велелюдне з усіх обрань.

Протягом 29 квітня прихильники гетьманського перевороту опанували всі державні установи без боротьби. Тільки Січові Стрільці, які охороняли Центральну Раду, пробували були боронити її, при чому забито трьох гетьманських старшин.

Центральна Рада була розпущена. Голова й, професор М. Грушевський, оселився у віллі «Виноградний Сад» коло Києва, як приватна особа.

На цьому закінчився переворот, дійсно «безкровний». Мала початися праця, але негайно виявилося, які тяжкі перешкоди стоять перед новим урядом.

29 квітня проголошено маніфест — «Грамоту до всього Українського Народу» та «Закони про тимчасовий устрій України», підписані Гетьманом та отаманом (головою) Ради Міністрів Миколою Устимовичем.

У грамоті Гетьман заявляв, що він «відкликнувся на поклик трудових мас Українського Народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Цією грамотою оголошує він себе гетьманом усієї України. Центральна Рада і всі земельні комітети розпускаються, міністри та товариші їх звільняються, але всі урядовці Центральної Ради повинні продовжувати працю.

У “Законах про тимчасовий державний устрій України” підкреслювалося, що закони ці діють до скликання сойму. У “Законах” накреслено головні напрямні нового уряду в галузі гетьманської влади, прав населення, законів, організації управління. 30-го квітня Гетьман призначив на голову Ради Міністрів М. Василенка. Це був широковідомий у Києві науковий та громадський діяч, професор історії України та права, член Українського Наукового Товариства, член Старої Громади, ТУП і Конституційно-Демократичної

Спроба М. Василенка притягти до праці ес-ефів скінчилась також невдачею. С. Єфремов та Л. Старицька-Черняхівська підтримували М. Василенка, але більшість пішла за А. Ніковським і відхилила запрошення М. Василенка. Цей момент — відмова соціялістичних партій взяти участь у будуванні гетьманської держави — глибоко трагічний: представники українського народу не знайшли в собі в такій мірі патріотизму, національної свідомости й зрозуміння, щоб стати вище від партійних інтересів і об’єднатися в ім’я Української Держави.

Державний переворот застав Д. Дорошенка у Львові. Він був у помешканні д-ра С. Барана, коли одержано часопис з інформацією про переворот в Києві. У кабінеті, зформованому М. Василенком, не було соціялістів, але були солідні українські діячі з цілої України. Дванадцять міністрів були українці з походження; були й інші авторитетні, діячі, що брали участь в

українському житті, як земські діячі, професори, правники, громадські працівники.

61.Директорія в початковий період діяльності (грудень 1918 р. – весна1918 p.). Акт соборності 22 січня 1919 р.

Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року.Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату, який було повалено 14 грудня 1918 року.

У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко.Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. 26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу, але щоб їх заспокоїти, було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів. Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв’язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об’єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

День Соборності України – свято, що відзначається щороку в день проголошення Акта возз’єднання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, що відбулося в 1919 році. Йому передувало підписання (22 січня 1918 року у приміщенні київського Будинку вчителя) Четвертого універсалу Центральної Ради, яким Українську Народну Республіку проголошено суверенною і незалежною державою. Західно-Українську Народну Республіку було проголошено в листопаді 1918 року. Процес об’єднання України завершився 22 січня 1919 року – на Софійській площі в Києві було проголошено Акт Соборності українських земель. Тоді, як свідчать документи, на площі столиці прозвучав величний гімн, який створив видатний композитор Микола Лисенко. Століттями розірваний український народ визволився з неволі – Наддніпрянщина вийшла з Російської, а Західна Україна – з Австро-Угорської імперій – і воз’єднався на своїй землі в єдиній Українській державі. Правда, акт возз’єднання, злуки двох Україн був, швидше, символічним знаком прагнення єдності, бо в керівництві країни спільності тоді не було.

Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної єдності, свідченням їхнього самоусвідомлення, важливою віхою процесу становлення політичної нації. Ідея соборності українських земель набула державного статусу, в наступні десятиліття залишалась об’єднуючим чинником і чи не єдиним спільним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху. Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі, сприяв подоланню залишків ідей федералізму в ментальності національної політичної еліти.

20.Внутрішня і зовнішня політика Західноукраїнської Народної Республіки (листопад 1918 – липень 1919 pp.).

Зовнішня політика ЗУНР. Зовнішньополітична діяльність ЗУНР була спрямована на міжнародне визнання молодої держави, насамперед країнами Антанти, і припинення війни з Польщею. Однак Польща не збиралася відмовлятися від Східної Галичини. Польська армія в листопаді 1918 р. захопила Львів, Перемишль, 10 повітів ЗУНР із 59. 22листопада 1918 р. уряд ЗУНР переїхав до Тернополя.

Оскільки Антанта прийняла «14 пунктів» президента США В. Вільсона, спрямовані на демократизацію всієї системи міжнародних відносин, уряд ЗУНР звернувся до глави американської держави з проханням про допомогу в сприянні визнання проголошеної республіки.

Але прохання про допомогу виявилось марним. Країни Антанти не визнали ЗУНР, і вона опинилась у міжнародній ізоляції. Особливо вороже до ЗУНР ставилася Франція, що була зацікавлена у зміцненні Польщі в противагу Німеччині. А лідери Польщі були переконані, що утворення ЗУНР було лише на користь Австрії та Німеччині.

На Паризькій мирній конференції (1919 р.) вирішувалось питання про врегулювання відносин з Польщею. У ході її роботи була внесена пропозиція про укладання перемир’я між Польщею і ЗУНР, що припускало проведення між ними демаркаційної лінії. За цією пропозицією Львів і Дрогобицький район (на території якого були великі нафтові родовища) залишалися б за Польщею. Уряд ЗУНР, природно, погодитися на таку пропозицію не міг, і війна з Польщею продовжувалася.

Після деякого успіху в червні 1919 p., коли УГА провела наступальну операцію (Чортківська офензіва), 100-тисячна польська армія тимчасово відступила. Але сили були нерівними. Наприкінці липня поляки знову відкинули УГА до ріки Збруч. Польські війська окупували Східну Галичину і Західну Волинь.

21 листопада 1919 р. Верховна рада Антанти надала Польщі 25-річний мандат на управління Східною Галичиною. Але Польща протестувала проти такого рішення, заявивши, що Східна Галичина є «невід’ємною частиною Польщі».

infopedia.su

60.2. Проголошення автономії України. І та іі Універсали Центральної Ради.


Номер універсалу	Дата прийняття	Умови
Перший .	10 (23) червня 1917	Декларував проголошення автономії України у складі Росії; визначав, що головним джерелом влади в країні є український народ
Другий	3 (16) липня 1917	Був певним кроком назад, компромісом із Тимчасовим урядом. Проголошував, що остаточно форму автономії України буде вирішено Установчими зборами Росії.
Третій	7 (20) листопада 1917	Проголосив Українську Народну Республіку: Україна не відокремлювалася повністю від Росії, але вся влада належала тільки Центральній Раді та Генеральному Секретаріату
Четвертий	9 (22) січня 1918	Декларував незалежність України. УНР проголошувалася «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу».

І Універсал (10 червня 1917 р.)

Причини

проголошення

Відхилення Тимчасовим урядом вимог делегації УЦР на

чолі з В. Винниченком про надання Україні автономії. Ініціювання II Військовим з’їздом проголошення автономії

України без згоди Тимчасового уряду

Основні положення

• УЦР — вищий державний орган влади в Україні до скликання Всенародних Українських зборів.

• Заклик до населення створювати підпорядковані УЦР

органи влади на місцях.

• Створення української державної скарбниці за рахунок

спеціального податку з населення.

• Участь представників усіх національностей у державотворчих процесах в Україні.

• Необхідність розробки закону про землю, за яким право порядкувати землею належало б виключно народові України

Результати

та наслідки

Фактичне перетворення УЦР на законодавчий орган. Ство-

рення першого українського уряду — Генерального Секретаріату, який складався з восьми секретарств (внутріш-

ніх, продовольчих, військових, земельних, судових,

міжнаціональних справ, фінансів, освіти). Голова —

В. Винниченко


		ІІ Універсал 3 липня 1917 р.
Причини проголошення		Прибуття до Києва делегації Тимчасового уряду у складі міністрів О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі з метою взяти під власний контроль процеси, що відбувалися в Україні
Основні положення		• Визнання УЦР вищим органом влади в Україні. • Затвердження Тимчасовим урядом складу Генерального Секретаріату. • Поповнення УЦР представниками національних меншин. • Відмова від самочинного проголошення автономії до Всеросійських Установчих зборів. • Формування українських військових частин під контролем російського командування
Результати та наслідки		Досягнення компромісу між ЦР та Тимчасовим урядом. Вихід зі складу Тимчасового уряду кадетів на знак протесту проти визнання УЦР. Виступ самостійників, невдоволених відмовою від автоно- мії, на чолі з М. Міхновським 4–9 (17–22) липня 1917 р. (був придушений військами УЦР)

Проголошення автономії України

Добу Центральної Ради, залежно від домінуючих у державотворчому процесі ідей, фахівці поділяють на два етапи: автономістичний (березень 1917 р. — січень 1918 р.) та самостійницький (січень — квітень 1918 р.).

Скликаний через місяць після утворення Центральної Ради Всеукраїнський національний конгрес під час напружених дискусій визначив базовий принцип державотворення: «тільки національно-територіальна автономія України у змозі забезпечити потреби українського народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі».

Чим же пояснити, що після Лютневої революції в Україні переважали автономістські, а не самостійницькі настрої? Така суспільна атмосфера сформувалася під впливом Комплексу різних чинників.

По-перше, програмною засадою більшості політичних партій та сил Центральної Ради була саме політична автономія.

По-друге, ідея самостійності ще не набула поширення визнання та популярності в масах, про що свідчать відхилення першим українським військовим з´їздом проекту резолюції Міхновського, у якому ставилося питання пр0 українську державну самостійність; «автономістичні» рішення Всеукраїнського національного конгресу та інших представницьких форумів.

По-третє, серед української політичної еліти поширеними були ілюзорне сподівання на справедливе і раціональне вирішення національного питання революційною демократією Росії. Згадуючи про революційну ейфорію тих часів, В. Винниченко писав: «Українство тепер орієнтувалось тільки на Всеросійську Революцію, на перемогу справедливості. Всякий сепаратизм, всяке відокремлювання себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що тепер ми матимемо в Росії?»

По-четверте, в межах Росії в України був, як вважалося, реальний шанс вибороти бодай автономію, а проголошення самостійності залишило б її самотньою в епіцентрі Першої світової війни фактично без державних структур, без армії, без фінансування та надійного матеріального забезпечення. За таких обставин Україна наражалася на цілком реальну загрозу стати легкою здобиччю воюючих сторін з перспективою перетворення на колонію. Слід пам´ятати й те, що боротьба за автономію України сягає корінням ще в добу гетьманату. Свою роль, очевидно, відігравали і налагоджені російсько-українські економічні зв´язки, багатонаціональний склад українських земель, домінування неукраїнського населення у містах — осередках політичного життя та ін.

Боротьба за реалізацію автономістських планів розгорталася стримано. Спираючись на рішення Українського військового з´їзду, Всеукраїнського національного конгресу та ін., виражаючи революційні настрої та інтереси українського народу, Центральна Рада дедалі активніше вимагає визнання і схвалення Тимчасовим урядом автономії України. З цією метою в травні 1917 р. до Петрограда виїхала представницька делегація, очолювана лідерами найвпливовіших українських партій — В. Винниченко, М. Ковалевським та С. Єфремовим. На цьому етапі основні вимоги Центральної Ради формулювалися у традиційній для українців формі прохань. В. Винниченко зазначав: “Тільки десь там собі хоч згадайте, що ви іменно до автономії України ставитесь «прихильно». Не заводьте її зараз, ми готові скільки там треба ждати здійснення цього постуляту..” Традиційний крок викликав традиційну реакцію. Тимчасовий уряд відхилив вимоги щодо автономії, мотивуючи свої дії тим, що, по-перше, оскільки Центральна Рада не обрана шляхом всенародного голосування, вона не може висловлювати волю усього народу українських земель; по-друге, проголошення автономії України могло б спричинити низку територіальних та інших непорозумінь; по-третє, питання про адміністративний устрій майбутньої Російської федеративної республіки мають вирішувати тільки Установчі збори, скликання яких планувалось на кінець року.

Таке рішення Тимчасового уряду надзвичайно загострило українсько-російські відносини. Виступаючи на селянському з´їзді, М. Грушевський багатозначно заявив: «Свято революції скінчилося. Настає грізний час!» Це був справді час серйозних випробувань для молодої української демократії, адже Тимчасовий уряд підтримувала державна і військова сила та влада, а Центральна Рада мала лише моральний вплив та підтримку неорганізованих народних мас. За цих умов потрібне було нестандартне рішення, яке, з одного боку, не дало б підстав Петрограду втрутитися в українські справи і зброєю придушити опозицію, з іншого — не вносячи дезорганізації, дало б змогу підняти національно-визвольні змагання на вищий щабель. Поклавши в основу своєї тактичної лінії принцип «ні бунту, ні покірності», Центральна Рада знайшла таке рішення: 23 червня 1917 року вона приймає І Універсал, у якому проголошує автономію України і підкреслює, що «однині самі будемо творити наше життя». Одним з перших кроків після проголошення Універсалу стало створення Тимчасового революційного уряду — Генерального секретаріату на чолі з В. Винниченком.

Винниченко Володимир Кирилович (1880—1951) — політичний і громадський діяч, письменник. Походив з селянської сім´ї, закінчив гімназію, навчався в Київському університеті. Був членом РУП, потім — УСДРП, з 1907 р. — член її ЦК. З 1903 р. — на професійній революційній роботі. Один із вождів української національної революції, лідер УСДРП, головний редактор «Робітничої газети», член та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Керував роботою Українського національного конгресу, Двох військових, селянського та робітничого з´їздів. Очолював українську делегацію, яка в травні 1917 р. передала Тимчасовому уряду вимогу Центральної Ради про надання Україні автономії, вів переговори з делегацією Тимчасового уряду в Києві 29—30 червця 1917 року. Був автором усіх головних законодавчих актів УНР, у тому числі чотирьох універсалів. 9 січня 1918 року Винниченко пішов у відставку з поста прем´єра. Засудив гетьманський переворот. 18 вересня був обраний головою Українського Національного Союзу, грав провідну роль в організації протигетьманського повстання. З листопада 1918 р. до лютого 1919 р. очолював Директорію, був усунутий за ліві погляди, після чого виїхав за кордон. У1919 р. організував у Австрії Закордонну групу українських комуністів, заявивши про перехід на відповідні позиції. В1920 р. повернувся в Україну, але після невдалої спроби співпрацювати з більшовиками знову відбув за кордон. У середині 20-х років намагався ще раз повернутися на Батьківщину, але дозволу на в´їзд не отримав. З кінця 20-х років жив на півдні Франції, повністю залишивши політичну діяльність і присвятивши себе літературі та публіцистиці. Автор тритомного мемуарно-публіцистичного твору «Відродження нації. Історія української революції (1917 — грудень 1919)».

Така активна державотворча діяльність викликала занепокоєння у Петрограді. Червневі масові демонстрації у столиці Росії, поразка на Південно-Західному фронті, що призвела до втрати Галичини, зумовили гостру політичну кризу, падіння авторитету та суттєве послаблення офіційної влади. За цих умов Тимчасовий уряд уже не міг діяти тільки силовими методами, оскільки на захист Центральної Ради могли стати фронтові українські частини та більшість населення України. Крім того, збройний конфлікт з Центральною Радою міг спричинити розкол у таборі російської демократії. Саме тому 28 червня 1917 року для переговорів до Києва прибуває делегація в складі О. Керенського, М. Тереренка та І. Церетелі, яка, маючи на меті втримати ситуацію під контролем, тобто «вдержати все, що можна вдержати», мусила визнати автономні права України.

Знайдений компроміс став причиною урядової кризи в Росії. На знак протесту проти найменших поступок українцям у питанні автономного устрою троє міністрів-кадетів вийшли з Тимчасового уряду, але угода все ж більшістю голосів була підтримана. Надалі її зміст став основою II Універсалу Центральної Ради, проголошеного 3 липня 1917 року. У цьому документі зазначалося, що поповнена представниками національних меншин, які проживають в українських землях, Центральна Рада перетвориться на єдиний найвищий орган революційної демократії України. Центральна Рада виділить зі свого складу відповідальний перед нею орган — Генеральний секретаріат, який після затвердження Тимчасовим урядом стане носієм найвищої крайової влади цього уряду в Україні. Центральна Рада брала зобов´язання зміцнювати новий лад і офіційно виступала «проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного Зібрання».

Започаткована II Універсалом криза Тимчасового уряду стала прологом загальної політичної кризи в Росії, в основі якої лежали катастрофічні поразки на фронті, погіршення економічного становища, посилення міжпартійного протистояння. За цих обставин спроба більшовиків 3—5 липня розпочати збройне повстання в Петрограді проти Тимчасового уряду ще більше загострила й ускладнила ситуацію. Наслідками липневої кризи був новий склад Тимчасового уряду і посилення після придушення більшовицького повстання жорсткості у владних структурах. Саме ці фактори негативно позначилися на спробах української демократії не на словах, а на ділі вибороти політичну автономію.

Наростаюча криза та політична невизначеність ситуації підштовхнули до активних дій самостійників. 4— 6 липня у Києві відбувся збройний виступ полку ім. П. Полуботка, який мав на меті встановити цілковитий контроль над Києвом і змусити Центральну Раду проголосити самостійність України. Полуботківців готові були підтримати українізовані військові частини в Одесі, Кременчуці, Чернігові та інших містах. Проте спільними діями збройних формувань Центральної Ради і Тимчасового уряду цей виступ було придушено.

Дотримуючись узятих на себе зобов´язань та домовленості з представниками Тимчасового уряду, Центральна Рада приймає до складу Ради і Генерального секретаріату 30% представників національних меншин, а 16 липня 1917 року приймає «Статут вищого управління України», в якому визначає обов´язки, права та межі компетенції Генерального секретаріату. Фактично це була основа конституції, що базувалася на принципах автономного устрою. Проте Тимчасовий уряд не затвердив цього документа, а сам 4 серпня 1917 року видав «Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату», яка суттєво обмежувала права України:

1) Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасового уряду;

2) Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав;

3) до складу Генерального секретаріату входили не 14, а лише 7 секретарів, до того ж 4 з них мали бути представниками меншин;

4) українська територія звужувалась до 5 губерній (Київської, Волинської, Подільської, Полтавської, Чернігівської).

І хоча В. Винниченко назвав «Інструкцію» «миршавим клаптиком паперу», а більшість Центральної Ради зустріла її з обуренням, все ж була прийнята резолюція, яка не ухвалювала і не відкидала «Інструкцію», а «брала її до відома». Цілком зрозуміло, що така ситуація не сприяла нормалізації стосунків між Радою і урядом. Конфлікт не був розв´язаний, а ніби відкладався на певний час. Те, що Центральна Рада категорично не виступила проти «Інструкції», не означало перемоги Тимчасового уряду, оскільки цей документ так і залишився клаптиком паперу, бо його основні положення, які фактично мали на меті перетворити Україну на провінцію Росії, так і залишилися нездійсненними. Склалася патова ситуація: Центральна Рада не мала реальної сили, щоб відкрито виступити проти «Інструкції», а Тимчасовий уряд був не в змозі реалізувати її положення на практиці.

Серпнева спроба реакційного корніловського заколоту, хаос, безладдя та анархія восени 1917 р. підштовхнули Центральну Раду до активних дій. З її ініціативи у вересні в Києві відбувся З´їзд народів Росії, який засудив державну централізацію. Згодом Центральна Рада розпочала підготовчу роботу до скликання Українських Установчих зборів. У відповідь на це міністр юстиції Тимчасового уряду порушив слідчу справу проти членів Центральної Ради. Водночас для переговорів до Петрограда викликали лідерів Генерального секретаріату, для яких у столиці вже були підготовлені тюремні камери. Ситуація наближалася до критичної межі.

Отже, проголошення автономії, здійснене Центральною Радою, відповідало вимогам часу і було логічним кроком у розвитку української національно-демократичної революції. Тривале переважання в Україні автономістських настроїв над самостійницькими (протягом майже всього 1917 p.), яке виявилося у трьох Універсалах Центральної Ради, пояснюється такими чинниками: автономія була однією з принципових програмних установок домінуючих у Раді політичних партій; ідея самостійності ще не набула поширеності та визнання в масах; українська політична еліта сподівалася, що російська демократія справедливо вирішить національне питання; самостійна Україна без державних структур, без власної армії могла стати легкою здобиччю у вогні Першої світової війни. Певну роль відігравали і налагоджені російсько-українські економічні зв´язки, домінування неукраїнського населення в містах тощо.

I Універсал УЦР. 10 червня 1917 р. УЦР на II Всеукраїнському військовому з’їзді проголосила свій I Універсал.

Основні положення I Універсалу:

– вимога надати Україні автономію в рамках демократичної та федеративної Росії;

– обрання на основі загального прямого таємного голосування Українських Установчих зборів;

– Універсал закликав українських громадян до згоди і взаєморозуміння з демократичними силами інших націй;

– містився заклик до населення створювати органи влади на місцях, які б перебували у підпорядкуванні УЦР;

– засуджувалася політика Тимчасового уряду на переговорах із представниками УЦР.

ІІ Універсал було оголошено 3 липня 1917 р. Він зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний секретаріат як крайовий орган України, і водночас Генеральний секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їхнього скликання зобов’язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України.

Основні положення II Універсалу:

– Українська Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні;

– поповнена Центральна Рада утворює Генеральний секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий уряд;

а Українська Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений Всеросійськими Установчими зборами. До затвердження цього закону, УЦР зобов’язується не ставити питання про надання автономії Україні;

– формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового уряду.

У подальшому стосунки між УЦР і Тимчасовим урядом визначились відходом уряду від досягнутих у Києві домовленостей, значним звуженням прерогатив Генерального секретаріату на території, де поширювалась його діяльність. Видана 4 (17) серпня 1917 р. Тимчасовим урядом «Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду» спричинила певну політичну кризу в Центральній Раді. He наважившись відкинути ті невеликі легальні можливості переобрання влади в Україні, які давала урядова «Інструкція», УЦР у результаті втратила контроль за стихійним та інтенсивним розвитком революційних настроїв мас. В останні місяці існування Тимчасового уряду у відносинах Центральної Ради з ним зберігалася невизначеність.

studfiles.net

Універсали Української Центральної Ради | Українопедія

Файл:383px-Coat of Arms of UNR-1.svg.png Універса́ли Украї́нської Центра́льної Ра́ди — державно-політичні акти, грамоти-прокламації, які видавала Українська Центральна Рада для широкого загалу. Всього УЦР видала 4 Універсали, які визначили етапи Української держави — від автономної до самостійної. Проголошення суверенної Української Народної Республіки викликало значний міжнародний резонанс. Її визнали в 1918 році: Румунія, Франція, Великобританія, США, Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія, Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія та інші; у 1919 році – Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голландія, Італія тощо”

10 червня (23 – за новим стилем) 1917 — проголосив автономію України («однині самі будемо творити наше життя»). Це була відповідь УЦР Тимчасовому урядові на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з І Універсалом, «не одділяючись від всієї Росії… народ український має сам порядкувати своїм життям», а закони повинні бути ухвалені Всенародними Українськими Зборами. Автором І Універсалу був В. Винниченко. По проголошенні автономії 28 червня 1917 створено Генеральний Секретаріат.

Умови І Універсалу

1. Проголошення автономії України в складі Росії.

2. Джерелом влади в Україні є український народ.

3. Управління Україною мають здійснювати всенародні українські збори (сейм чи парламент).

4. Українські збори приймають закони, і лише ці закони діють на території України.

5. Висловлювалася надія, що неукраїнські народи, що проживають на території України, разом з українцями будуть будувати автономний устрій.

І Універсал оголошено на Всеукраїнському Військовому З’їзді.

3 липня (16 – за новим стилем) 1917 — зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний Секретаріат як крайовий орган України і водночас Генеральний Секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їх скликання зобов’язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України.

Умови ІІ Універсалу

1. Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть на Україні.

2. Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд.

3. Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений Установчими Зборами. До затвердження цього закону, УЦР зобов’язується не здійснювати автономії України.

4. Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.

II Універсал проголошено на сесії Української Центральної Ради.

7 листопада (20 — за новим стилем) 1917 — проголосив Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв’язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, а також право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які мали бути скликані 22 січня 1918.

Умови ІІІ Універсалу

1. Україна проголошується Українською Народною Республікою, не відділяючись від Росії;

2. До Установчих Зборів України вся влада належить УЦР та Генеральному Секретаріату;

3. Скасовується право приватної власності на землю;

4. УЦР починає мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;

5. Впроваджуються демократичні свободи: свобода мови, свобода друку та ін.;

6. Запроваджується 8 годинний робочий день;

7. Встановлюється державний контроль над виробництвом;

8. На грудень призначаються вибори до всеукраїнських установчих зборів.

9 січня (22 січня- за новим стилем)1918 — проголосив УНР «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками.

Умови IV універсалу

1. УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу;

2. З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді;

3. Влада в Україні належить народу України, від імені якого, допоки не зберуться українські Установчі збори, буде правити ЦР;

4. Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до громадянської війни;

5. УЦР зобов’язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні;

6. УЦР зобов’язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною;

7. УЦР планує провести земельну реформу в інтересах селян;

III і IV Універсали поставлено на голосування членами Малої Ради, чим надано їм значення законопроектів.

Директорія УНР не зберегла практику оголошення Універсалів. Замість Універсалів почали видавати декларації.

ukrainopedia.wikia.com

Другий Універсал Центральної Ради та його місце в історії української революції – Довідник для підготовки до зовнішнього незалежного оцінювання

1. Переговори УЦР і Тимчасового уряду.

2. II Універсал.

3. Історичне значення Універсалу.

Проголошенням 10 червня 1917 р. І Універсалу УЦР, по суті, здійснила відновлення, відродження української державності, але не як самостійної, а як автономної у складі Росії.

Населення з ентузіазмом зустріло І Універсал. Продовжувалась організація національно-державної влади. Невдовзі створили Малу Раду й Генеральний Секретаріат — уряд на чолі з В. Винниченком.

Тимчасовий уряд, консервативні кола Росії засудили І Універсал, оголосивши його виявом сепаратизму. На цих позиціях стояли й загальноросійські партії, що діяли в Україні. Уряд готовий був застосувати проти Ради силу, але його бездіяльність у соціально-економічній сфері і курс на війну до переможного кінця призвели до послаблення популярності урядових партій і врешті-решт до червневої політичної кризи. Незадоволення посилив і провал наступу на Південно-Західному фронті, коли за місяць боїв російська армія втратила 150 тис. чол.

У такій ситуації конфронтація Тимчасового уряду з УЦР була недоречною. Незважаючи на негативне ставлення до національного руху, Тимчасовий уряд змушений був шукати угоди з УЦР. 29 червня 1917 р. до Києва прибула делегація міністрів Тимчасового уряду в складі О. Керенського, М. Терещенка, І. Церетелі. Після ведення напружених переговорів було вироблено основні засади компромісу. Найголовнішим для українців було те, що Тимчасовий уряд зобов’язувався визнати УЦР державним органом негайно, не чекаючи Установчих Зборів.

Зміст досягнутої угоди текстуально оформлявся у двох різних за формою документах. Документи уряду назвали проектом постанови “Про національно-політичне становище України”. УЦР побажала його оформити від себе як II Універсал. Обидва документи мали оголошуватись одночасно. Оскільки три міністри не мали повноважень від імені уряду, вони повезли опрацьований документ до Петрограда, звідки повинні були повідомити про його затвердження телеграфом. Після цього Рада одержувала право опублікувати II Універсал.

На засіданні 2 липня 1917 р. Тимчасовий уряд заслухав звіт про переговори й досягнуту угоду. Засідання було бурхливим і призвело до урядової кризи. Три міністри від партії кадетів категорично виступили проти надання українцям автономного устрою і на знак протесту вийшли з уряду. Міністр шляхів сполучення М. Некрасов проголосував за угоду з УЦР, але мусив вийти з партії кадетів. З липня 1917 р. УЦР опублікувала текст II Універсалу.

З одного боку:

— офіційно визнавалась автономія України, УЦР доручалось підготувати Закон про автономний устрій;

— УЦР отримала статус вищого органу революційної демократії, Генеральний Секретаріат — вищого органу крайового управління;

— Тимчасовий уряд погоджувався з українізацією військових підрозділів.

З іншого боку:

— Закон про автономний устрій України мали затвердити Установчі збори, а до цього УЦР зобов’язується не здійснювати самочинно автономії України;

— не уточнювалась територія, на яку поширювалась влада УЦР і Генерального Секретаріату, а також повноваження останнього;

— склад Генерального Секретаріату затверджувався Тимчасовим урядом, а УЦР поповнювалася представниками національних меншин;

— комплектування окремих військових частин виключно українцями здійснюється під контролем російського командування й військового міністра.

Оцінка II Універсалу не може бути однозначною. Зміст Універсалу свідчив про те, що УЦР зробила істотні поступки урядові, який прагнув обмежити певними рамками національно-визвольний рух. Однак сам факт вимушеного визнання Центральної Ради з боку центрального уряду мав історичне значення. В умовах ослаблення центральної влади те, якими наслідками повернеться компроміс для долі української державності, залежало передусім від уміння УЦР використати владні повноваження, що опинилися в її руках.

В Україні проти II Універсалу виступили самостійники, які організували в ніч з 4 на 5 липня 1917 р. збройний виступ, щоб примусити УЦР проголосити незалежність України, але вони були розбиті.

Загалом II Універсал не влаштовував жодну зі сторін. Головні події були ще попереду.

Ключові дати

З липня 1917 р. — проголошення II Універсалу

history.vn.ua

4. Перший і другий Універсали уцр.

4.1. I Універсал УЦР. 10 червня 1917 р. УЦР на II Всеукраїнському військовому з’їзді проголосила свій I Універсал.

Основні положення I Універсалу:

– вимога надати Україні автономію в рамках демократичної та федеративної Росії;

– обрання на основі загального прямого таємного голосування Українських Установчих зборів;

– Універсал закликав українських громадян до згоди і взаєморозуміння з демократичними силами інших націй;

– містився заклик до населення створювати органи влади на місцях, які б перебували у підпорядкуванні УЦР;

– засуджувалася політика Тимчасового уряду на переговорах із представниками УЦР.

4.2. Формування Генерального секретаріату Української Центральної Ради. 15 червня 1917 р. був створений виконавчий орган Центральної Ради – перший український уряд – Генеральний секретаріат. На Генеральний секретаріат були покладені завдання вирішення найважливіших соціально-економічних проблем, що стояли перед Україною того періоду.

Головою Генерального секретаріату був обраний В. Винниченко. До нього увійшло 8 секретарів (міністрів). Генеральним писарем став П. Христюк, секретарем військових справ – С. Петлюра, секретарем міжнаціональних справ – С. Єфремов, секретарем земельних справ – Б. Мартос, секретарем фінансових справ – X. Барановський, секретарем продовольчих справ – М. Стасюк, секретарем судових справ – В. Садовський, секретарем освіти – I. Стешенко. Члени першого уряду УЦР представляли УСДРП, УПСР, УПСФ.

4.3. II Універсал УЦР. I Універсал став поворотним моментом у стосунках УЦР з Тимчасовим урядом. Якщо до проголошення I Універсалу УЦР послідовно підтримувала урядовий курс і розраховувала на позитивне ставлення уряду до ідеї української автономії, то проголошення Універсалу означало перехід в опозицію до Тимчасового уряду.

Тимчасовий уряд не наважився на розправу з Центральною Радою, a вислав до Києва повноважну делегацію у складі міністрів I. Церетелі, О. Керенського, М. Терещенка. Переговори завершилися компромісом, який був зафіксований у спеціальній урядовійдекларації та II Універсалі Центральної Ради. УЦР зобов’язувалася надати представникам неукраїнської революційноїдемократії місця у Раді, що сприяло б перетворенню її з національного органу у територіально-національний.

Основні положення II Універсалу:

– Українська Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні;

– поповнена Центральна Рада утворює Генеральний секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий уряд;

^аУкраїнська Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений Всеросійськими Установчими зборами. До затвердження цього закону, УЦР зобов’язується не ставити питання про надання автономії Україні;

– формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового уряду.

У подальшому стосунки між УЦР і Тимчасовим урядом визначились відходом уряду від досягнутих у Києві домовленостей, значним звуженням прерогатив Генерального секретаріату на території, де поширювалась його діяльність. Видана 4 (17) серпня 1917 р. Тимчасовим урядом «Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду» спричинила певну політичну кризу в Центральній Раді. He наважившись відкинути ті невеликі легальні можливості переобрання влади в Україні, які давала урядова «Інструкція», УЦР у результаті втратила контроль за стихійним та інтенсивним розвитком революційних настроїв мас. В останні місяці існування Тимчасового уряду у відносинах Центральної Ради з ним зберігалася невизначеність.

studfiles.net

II Універсал уцр. Основні положення:

УЦР мала поповнитися представниками інших народів, які проживали на території України, тим самим перетворившись на представницький орган краю

УЦР повинна була виділити зі свого складу Генеральний Секретаріат, який буде представлено Тимчасовому уряду і затверджено як носій найвищої виконавчої влади в Україні

УЦР у згоді з національними меншинами повинна була підготувати закон про автономний устрій України, що буде затверджено Установчими зборами

УЦР матиме своїх представників при кабінеті військового міністра, генеральному штабі й верховному головнокомандуючому; не заперечувалося здійснення українізації військових частин

УЦР під тиском об’єктивних обставин змушена була піти на істотні поступки Тимчасовому уряду: —відмовлялася від самочинного проголошення автономії України до прийняття цього рішення на Всеросійських установчих зборах; — не окреслювалася територія, на яку поширювалася влада Центральної Ради і Генерального Секретаріату; — не уточнювалися повноваження Генерального Секретаріату

Таким чином, Центральна Рада зробила істотні поступки урядові, який прагнув обмежити національно-визвольний рух певними рамками. Для українців цінність укладеної угоди істотно знижувалася тим, що не окреслювалася територія, на яку мала поширюватися влада Ради та її Генерального секретаріату. Не уточнювалися також повноваження секретаріату, особливо в його відносинах з місцевими органами Тимчасового уряду.

Однак про історичне значення II Універсалу переконливо свідчить гостро негативна реакція кадетської партії — найпослідовнішого охоронця цілісності імперії. Вона відкликала своїх міністрів з уряду, який «принизився» принциповими поступками на користь національно-визвольного руху. Юрист зі світовим ім’ям барон Б. Нольде в кадетській газеті «Речь» з гірким сарказмом писав: «Ні з сього, ні з того уряд з енергійним князем Г. Львовим на чолі виправив помилку царя Олексія Михайловича і Петра Великого: нашвидкуруч, поміж двома поїздами, три російські міністри та проф. Грушевський порозумілися в справі утворення української держави».

56. Ііі Універсал Центральної Ради. Проголошення Української Народної Республіки.

Проголошення створення Української Народної Республіки (УНР). На початку листопада 1917 р. влада в Україні перейшла до рук Української Центральної Ради. 7 (20) листопада 1917 р. УЦР III Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки у складі федеративної Росії. Розпочався третій, останній, етап історіїУкраїнської Центральної Ради (перший – від утворення УЦР до Всеукраїнськогонацконгресу; другий – від Всеукраїнського нацкошресу до повалення влади Тимчасового уряду в Петрограді). Воснові його – державотворчадіяльність, спрямована на побудовудемократичнихзасад влади, повнунезалежність України. УЦР ухвалила Конституцію УНР, а також ряд законів: запроваджено власну грошову систему, затверджено герб, гімн УНР, українській мові надано статус державної.

studfiles.net

I и II Универсалы Центральной Рады

I и II Универсалы Центральной Рады.

В мае 1917 г. в Киеве проходил I Украинский войсковой съезд. Выполняя его решение УЦР направила в Петроград делегацию во главе с Владимиром Винниченко. Делегация потребовала от Временного правительства предоставить автономию Украине в составе федеративной России. Временное правительство затягивало ответ на этот ключевой для украинцев вопрос, а затем ответило отказом, что вызвало протест делегатов I крестьянского и II войскового съездов.

Учитывая подъем национального самосознания украинского народа, УЦР 10 июня 1917 г. провозгласила I Универсал «К украинскому народу, на Украине и вне Украины сущему».

Основные положения I Универсала следующие.

1. Автономия Украины в составе России.

2. Право УЦР провозглашать универсалы — акты конституционного
значения.

3. Общенародные, равные, прямые выборы Всенародного Украинского собрания (сейма) путем тайного голосования.

4. Отказ передавать налог в центральную российскую казну, введение
украинского налога.

5. Предоставление широких национально-культурных прав национальным
меньшинствам Украины.

Принятие I Универсала способствовало консолидации (единению) украинского общества. Провозглашение автономии Украины привело к дальнейшему развитию украинского национального движения. I Универсал заложил основы провозглашения независимости Украины в будущем, укрепил авторитет УЦР в народе.

Провозглашение II Универсала и образование Генерального секретариата вызвали беспокойство в России, которая переживала очередной политический кризис (массовые демонстрации, поражение на фронте, падение авторитета Временного правительства и т.п. ). Именно поэтому в начале июля делегация Временного правительства в составе самых влиятельных министров А. Керенского, Н. Терещенка и И. Церетели прибыла в Киев для взаимопонимания с Центральной Радой. В результате переговоров был достигнут компромисс. Центральная Рада согласилась подождать законодательного утверждения автономии Украины общероссийскими Учредительным собранием в ноябре 1917 г. Временное правительство, со своей стороны, признавал Центральную Раду представительным органом украинского народа (при условии ее пополнения представителями национальных меньшинств), а Генеральный Секретариат – органом краевой администрации. Временное правительство согласилось также способствовать объединению украинцев в отдельные воинские части, но под его контролем.

Следствием компромисса было провозглашение 16 июля 1917 года II Универсала Центральной Рады и специального постановления Временного правительства от того же дня.

В исторической литературе нет однозначной оценки II Универсала. Одни авторы подчеркивают, что это был шаг назад, поскольку ЦР отказалась от самовольных шагов по осуществлению автономии Украины, другие подчеркивают, что это все-таки был еще один шаг вперед к тогдашней политической цели. В. Винниченко утверждал, что это была победа украинства, “которой было предоставлено правовой силы в юридических актах государственного характера”. М. Грушевский считал II Универсал «новой страницей в жизни Украины».

history-of-ukraine.jimdo.com

TOP HEADLINES